конкурсные произведения

Полина Л.

                                                      Відверта розмова

За вікном – початок нового дня. За вікном – ще тиша. За декілька хвилин загомонять люди, що підуть на роботу або у своїх справах. Мені ж не хочеться підійматися, бо вчора був занадто важкий день.

     Чому ж важкий? Це ж був вихідний! Так, спочатку – день як день. Нічого особливого! Бігала на ринок, купувала речі для відпочинку в Карпатах, теревенила по мобілці. Ось і останній дзвінок другу! Зараз зустрінемося, будемо спілкуватися, сміятися…

     О, це мій найрідніший друг дитинства! Скільки пройшли ми з ним шляхів у походах, скільки було пригод, скільки сварок та примирень! Такої єдності думок, почуттів, настрою, напевне, у мене ніколи не буде. Так, ми друзі, а не коханці. У кожного свій шлях до любові. Але все ж раз на тиждень ми знаходимо годину, щоб зустрітися, поділитися своїми враженнями від прожитого часу, своїми печалями й радощами, своїми успіхами та негараздами.

     Голос, що пролунав, був якимось чужим, неначе холодне повітря обдало мене зненацька. Я, навіть,  подивилася на телефон: чи справді це мій друг? Чи не помилилася я? За півгодини, як завжди, зустрілися у маленькому кафе біля Приморського парку. Свого друга я не впізнала. Блідий, нервовий.

-         Що трапилося? – запитала його очима. Ми завжди розуміли один одного.

-         Допоможи мені! – благав його погляд, вимучений і знесилений.

Це була, дійсно, тяжка сповідь. Я сиділа приголомшена, дивилася на

нього не зводячи очей. Губи його тремтіли, якісь гортанні звуки ледь виривалися з рота. Все, що я зрозуміла, - це те, що дівчина його  ВІЛ – інфікована, він про це знав, але тепер і його тест на ВІЛ підтвердився.

-         Не переймайся, все буде добре, ти не зневірюйся! Якщо ви кохаєте один одного, все буде гаразд. Знай: я твій друг назавжди!

Я доторкнулася до його руки, він не відреагував. Потім підвівся і пішов геть із кав’ярні. Понурі, згорблені плечі нагадували мені дідуся.

      А вночі я поринула в роздуми…

Що б я робила, якби це я дізналася про свій ВІЛ – статус? Якою була б моя реакція? Мої дії, мої відносини з людьми? Яких порад я б чекала? Які б вчинки робила? Як би зреагував мій батько? Матусі уже років десять немає. Вона померла від інфаркту, коли мені було 12. Але мій тато не впав у відчай, виховав мене самостійно, зробив сильною людиною. Тому я знаю, що мої перші кроки були б не кроками відчаю, а кроками боротьби за життя.

      Я  переглянула б усю спеціальну літературу, промандрувала би  всіма сайтами  Інтернету, поспілкувалася б з ВІЛ – інфікованими людьми, я б лікувалася. Я б не піддалася паніці.

       Ні, відчай – це погано! Життя, повноцінне життя – ось що може втримати людину від нього! Підйом! Мій друг потребує допомоги! І я готова до бою з його жахами, страхіттями, з настроєм!